Крізь терни до зірок - історія Вікторії Федорчук

Звісно! Наприклад, вчора був день народження моєї близької подруги Камалії (прим. співачка). Ми з нею багато років товаришуємо і кожен рік я до неї приїжджаю на день народження, і в гостях буваю. Дуже класні люди і вона, і Захур (прим. чоловік Камалії, мільйонер), незважаючи на їхній статус і популярність, вони завжди залишались дуже відкритими і простими людьми. Ми з Камалією де тільки не були - скрізь їздили. Я її дуже люблю, вона дійсно класний друг і завжди залишається такою, якою вона є. Також Ірина Мерлені, це олімпійська чемпіонка і моя близька подруга, Віталік Козловський, Петя Чорний, Наташа Бучинська, Наташа Валевська, Ірина Білик, Світлана Лобода. Звісно, що раніше більше спілкувалися і бачилися, а зараз більше переписуємося через цю корону. Десь розкидало… 

Я такий меломан по життю, скільки себе пам'ятаю - постійно записувала ще касети, памятаєте? У мене їх було стільки, що не було вже де складати, всі полки були завалені. І це завжди було моєю мрією - не дивитись через екран телевізора, а саме потрапити в зал, побачити це все зі сцени і вживу. Це була моя мрія, хоча я і не знала, як я маю виконати цю мрію. Я з маленького такого села Житомирської області, і де я, а де зірки, це щось таке нереальне. Але все одно я знала, що колись це має статись. 

Я вчилася вдома, до мене вчителі приходили. Все було спокійно, стабільно і нормально. Наскільки мені моє дитинство таким яскравим згадується! Не памятаю, щоби я там плакала від когось, чи ображалась, чи хтось казав, що я там якась не така. Не знаю, можливо, не звертала увагу! Я з дитинства була якась така сильна, вважала, що кажіть там що хочете, мені все рівно. Я дуже була дружньою з усіма. Пам'ятаю, як приходили мої подружки і мене забирали гуляти, то мама не могла мене затягнути, щоби поїсти. Я постійно була з друзями, в великих компаніях і було дуже комфортно. Батьки мене дуже підтримували. 

В мене такий характер, що якщо я щось захочу, то я це зроблю! Щось собі намітила і пішла до цієї цілі. І батьки знали, що сперечатися немає сенсу. Наприклад, подорожі - ми багато їздимо з подружками, з сестрою. Це не складно! Багато де є супровід - наприклад, дуже люблю літати в літаках. Так в аеропорту взагалі ніяких проблем, завжди допомагають. Мене на літак саму першу садять, поки ще немає людей, а потім виходжу останньою.

Раніше я кожен рік їздила в Баку на фестиваль “Жара”. Спершу мама просила “Віка ну не їдь, це ж інша країна, як ти там”. А я потім скидаю їй фотки з червоної доріжки в Баку, уявляєте?

Якось в один момент я потрапила до Палацу Спорту в Києві на концерт одного радіо. Я виграла там квитки. Знаєте, наче доля склалась - я зателефонувала, мені задали питання і виграла квитки на цей концерт. Ну і все! Я кажу мамі: “Мама, я не можу не поїхати. Я розумію, що це Київ, мені треба якось добратися”. Тоді в мене була проблема, в мене папа шукав якусь машину, адже у нас не було авто. Це було трошки проблематично, але я настільки цього хотіла, що мої батьки мені допомогли і це мені зробили. Я поїхала туди, потрапила на концерт і я не пам’ятаю через кого, здається, через Олену Мозгову (прим. відомий український продюсер) я потрапила за куліси. Пам’ятаю, в мене був такий шок! Тут одна зірка, тут інша просто поруч. 

Після того концерту так воно і пішло: то я з тими познайомилась, то з тими, то туди поїхала. Тоді був “Шанс” (прим. одне з перших телевізійних талант-шоу в Україні), знімався з Наталією Могілевською. Я потрапила туди і почала їздити на всі зйомки, я практично з ними жила і знала всю команду дуже добре, ми товаришували. Коли закінчилась сама програма, я їздила туди вже на фінальні записи і зустрічі, гала-концерти. І так воно мене затягло.

Спершу я їздила на концерти і зйомки, а потім мене почали запрошувати на різні заходи. З сестрою і подружками я їздила, мені було цікаво - нові знайомства, нові зустрічі. А потім вже з часом, я почала займатися якимись благодійними та авторськими проектами, у мене їх було декілька до війни. І все це мені стало у пригоді - ці всі знайомства, дружба з публічними людьми. Вони допомагали мені провести якісь фотозйомки, заходи, приходили виступали, співали, були ведучими. Знаєте, мої ці всі друзі, знайомі підтримували мене.

Ми робили фестиваль “Колесо життя”, “Надзвичайний People Fest”, покази мод з різними відомими дизайнерами, які відшивали костюми і плаття для наших учасників в кріслах, людей з інвалідністю. І також виходили на дефіле спільно з зірками. Дуже класні були заходи, ми збирали гроші для допомоги комусь, проводили аукціони. Мені це дуже цікаво, тим більше якщо це приносить комусь користь, це круто! Вдвічі цікавіше.

Фотопроектом “Незламні”, який ми робили декілька років тому. Цей проект вийшов дуже класний, він і мене надихнув, і я думаю надихнув багатьох. На фотографіях у нас була успішна відома людина спільно з людиною з інвалідністю, щоби цим нашим прикладом показати, що люди незламні і життя продовжується, незважаючи ні на що. Що люди бувають з різними вадами чи набутими травмами, але треба далі жити і можна себе далі реалізовувати, ось на нашому власному прикладі. 

Я була автор ідеї і перша учасниця, щоби всі зрозуміли, як це треба робити. 

Моя фотосесія була з Іриною Білик. Я їй подзвонила, розказала їй свою ідею, і вона зголосилась. А потім з нами були і Потап і Настя, і Свєта Лобода, і Ані Лорак, і Камалія, і Олег Вінник, і Катя Бужинська, і Настя Приходько, і Наташа Бучиньска, і Сергій Притула, дуже дуже багато. 

Мені загалом приснився цей проект. Ніби я в якісь галереї, в якомусь музеї, і там якісь картини, багато людей, хтось щось фотографує, і я там, наче це моя виставка. Я прокинулася і думаю, що якісь дивний сон. І вийшло так, що в той же день мені пише в фейсбуці одна фотограф, Галина Литвинюк, що мовляв випадково побачила вас і хочу запропонувати вам спільний фотопроект. Наче всі зірки склались! І ми почали працювати разом, збирати всю команду і зробили 30 фотозйомок. У нас були і спортсмени з інвалідністю, і воїни АТО, і телеведучі, з якими ми робили спільну фотосесію з відомими співаками, ведучими, танцівниками. А потім коли ми це все відзняли, у Музеї Тараса Шевченка в Києві ми робили велику фотовиставку. Багато було гостей, преси, телебачення, у мене навіть Катя Осадча була, Гріша Решетник був ведучий. Дуже класні спогади!

Так, я являюсь главою благодійного фонду “Незламні”. Збирали кошти і допомагали діткам на операцію або я через свій фонд зверталась до відомих людей. Наприклад, Саша Шовковський, відомий воротар, допомагав нам оплатити дівчинці операцію. Але зараз такий час, що трішки на паузу наш фонд поставили. Було багато планів, але коронавірус перебив, а потім війна.

Приїхала до Києва 22-го числа, а через два дня почалось… 24-го числа у нас упала ракета у дворі (прим. в селищі Попільня, Житомирська обл.), у нас будинок аж затрясся. Там літак летів російський військовий і його доганяв наш. Той тікав і, щоби скоріше втікти, скинув ракети. І одна впала в километрі від нас. У мене ще родич, хлопець, залишився без ноги. То у нас перший день був шок. А так ми чули відголоски всякі, але все було добре потім, все тихо. І ми нікуди не їхали, ні в Закарпаття, никуди. Мама просила, але я ій кажу: “Ні, мам, я відчуваю, що все буде добре, мені комфортно тут”. 

До речі, мама передчувала, що буде війна і просила мене - тікайте в Польщу, тому що там у сестри двоюрідної діти живуть. А я ій кажу: “мам, ну яка війна, 21-ше століття на дворі”. І бачите…

Буквально на другий день, числа 26-го, мені написала співачка Ніно Катамадзе і спитала як я, чи все у мене добре і чи потрібна якась допомога. Я їй подякувала, кажу, все добре, дякувати богу. Мені було дуже приємно, що вона дійсно поцікавилася і була однією з перших, хто мені написав. Я коли в Грузії була, я їздила до неї в гості. Грузини дуже гостинні! Вона тоді нам і вина надавала з собою на Україну, різних солодощів. Ми тоді з її сім'єю і друзями сиділи в ресторані, я познайомилась з її рідними. Вона дуже класна людина, така хороша, щира, світла, я її дуже люблю. 

Ні, ні, ні (прим. сміється). Мені колись Свєта Вольнова (прим. ведуча) каже, слухай, давай ведучими підемо на радіо. Але я не хочу чомусь. Насправді це зараз мені простіше, тому що в Києві є квартира. А раніше я їздила до Києва і постійно зупинялась то у тьоті, то у сестри, то ще у подружки, і було складнувато.

Я працюю візажистом, фарбую дівчат - це основна моя професія. Весілля, різні фотозйомки, заходи, тощо. Мені навіть пропонували бути візажистом на Ukrainian Fashion Week, ми домовлялись з Уляною Пчолкіною, але щось тоді мені завадило. Дома в Києві, коли хтось звертається, то я фарбую.

Для кліпів - ні. Мені не дуже зручно, адже треба, щоби хтось допомагав, косметику перевозив. Мені на дому краще, зручніше. Я люблю цим займатися, мені це цікаво. І сама я нікуди не виходжу без макіяжу. Коли я без макіяжу, мені здається, що я без одежі просто, себе почуваю дуже невпевнено.

Я починала як самоучка. Мені це було цікаво і я дивилась якісь відеороліки, дуже часто їздила на концерти, бувала в гримерках на великих концертах, наприклад, “Пісня року”, і дивилась, як там працюють відомі візажисти. Марина Борщевська, Таня Бойко, Марина Юдіна, Світлана Римакова - такі наші українські візажисти. Пам'ятаю Ані Лорак фарбували, Катю Бужинську - багатьох я бачила. Мені було дуже цікаво, як відбувається ця магія: коли артисти спершу без гриму, а потім оп і вони красиві, зовсім інші люди. Потім я ще навчалася в школі Тетяни Бойко “Boyko Beauty School”, брала там уроки.

Були плани звісно, але зараз чекаємо кращих часів. Хочеться, щоби поскоріше закінчилася ця війна безглузда. А там, звісно буду рухатись далі. У мене сестра відкрила косметичний салон в Києві, тому будемо з нею працювати. Я буду робити макіяж, а вона різні косметологічні процедури, укольчики. Це те що планувалось на найближчий час. 

Звісно. Було багато планів, хотіли і знімати фотопроекти, і планували багато заходів. Але все зараз в режимі паузи, як у більшості. Адже через війну великі плани не задумаєш. Нічого, прорвемося, все буде добре, все вже йде до перемоги. Закотили рукава і працюємо!